Plarium

Я працювала в Пларіумі майже 4 роки.
Насправді я невимовно щаслива, що застала «той самий Пларіум» про який можна було мріяти.

Я сама з Харкова і дуже довго мріяла потрапити в Пларіум, він доволі відомий в нашому місті і багато хто мріяв потрапити саме туди.

Він був саме таким, яким я його уявляла — місце, де ти можеш знайти друзів та однодумців; місцем, роботою в якому ти дуже пишаєшся; місцем, де ти уявляєш себе ще багато-багато років.
Та як кажуть — склалося, не так як гадалося.
Пандемія стала відправною точкою. Це був важкий рік і саме в цей рік засновники компанії сказали, що йдуть. Вони розповідали, хто прийде на їх місце і як класно все буде, щось типу «ви нічого не відчуєте». Та це не так, на їх місце поставили менеджерів, але душа була загублена.
Пларіум дуже швидко почав перетворюватись на корпорацію і втратив свою унікальність.
Слоган «Головне — це люди», давно став чи то кумедним жартом, чи то болючим нагадуванням про минуле, адже зараз в компанії людей звільнюють пачками.
Той прекрасний Пларіум зник назавжди. З кожним наступним роком все ставатиме гірше. Бюджети урізаються, хоча дохід не падає, штат збільшується, компанія масштабується.

Коли почалося повномасштабне вторгнення — компанія дійсно повела себе прекрасним чином — і була допомога з релокацією (готелі, фінанси) і моральна підтримка. За це респект.

Чесно кажучи вже зараз, я б не радила йти в цю компанію, якщо вас цікавить щось більше ніж просто «Я працюю в Пларіумі», не думаю, що ви отримаєте бажане.

В команді в якій я працювала також були зміни, нам поставили ліда, який не вміє бути лідом, а вміє добре робити свою роботу, а також дуже близько дружить зі «старшими». З її команди не лишилось нікого, всі покинули компанію протягом півроку після цього призначення. Вона класний робітник — але жахливий керівник.
Коли тобі сьогодні кажуть — ти маєш бути самостійною та приймати рішення, а завтра приходять з криками — чому ти прийняла таке рішення та не спитала.
Насправді «кумовство» — це найбільша і найстрашніша хвороба Пларіуму. Там всі родичі, куми, сестри/брати одне одному. І це ТАКА катастрофа, що лікувати її вже пізно. У вашу команду можуть взяти супер безталанну, відверто нерозумну людину, яка не буде тягнути свого навантаження, створюватиме хаос та проблеми, але вона буде родичем якоїсь людини, яка давно працює в компанії. І його не звільнять, а будуть знову і знову виправдовувати перед командою.
Якщо у вашої команди є певний перелік обов’язків, до вас може зайти якесь завдання від директора іншого департаменту. Це завдання не буде входити у ваші обов’язки, а роботи у вас і так забагато. Ви говорите про це керівнику і замість того, щоб вирішити це питання керівник каже «Нууу...я тебе розумію, ти права. Але мені б не хотілося з нею сваритися, ми давно дружимо. Давайте зробимо це і забудемо». Та проблема в тому, що на 1 запиті це не закінчується, ця директорка приходить знову, а потім й інші і кажуть «ну їй же ви допомогли». Задач стає більше, а зона відповідальності розпливається настільки, що ти вже й не розумієш чи є в неї кінець.
На високі позиції ставлять зручних людей і взагалі люблять сліпих кошенят, які обожнюють Пларіум і не помічають недоліків. Це справді сумно. Думаю саме це рано чи пізно стане останнім цвяхом який буде забитий в домовину колись прекрасної компанії.

Мені щиро шкода, що колись найкраще для мене місце на землі перетворилось на згарище нездійснених надій.
Але я рада цьому досвіду, це навчило мене бути обачнішою та не вестись на замилювання очей, яким люблять займатись деякі керівники.
Я пішла далі і зараз значно щасливіша у новій компанії, та коли друзі говорять, що думають над роботою в Пларіумі, я кажу, що це не вартує того.
Вирішувати кожному треба особисто, але я вдячна, що звільнилась від цієї павутини